Морской царь и Василиса Премудрая

Як були собі цар да цариця; да у їх не було дітей; да були вони такі бідні, що і їсти нічого було. Раз пішов цар на заробітки; на дорозі йому захотілось пить, дивиться — коли криниця.¹ От він тільки що нахилився напиться води, аж його щось за бороду і ухватило. Він став проситься: «Пусти´ мене, хто ти!» Так воно і каже: «Ні, не пущу! Пообіщай оддать мені то, що у тебе єсть дома миліше після жінки». Він подумав: що ж у мене єсть миліше жінки? Нема нічого! Да і пообіщав; а те і каже з криниці: «Я ж до тебе через три годи прийду за ним». Цар вернувся додому, коли його жінка стріча з сином Іваном. Він так був рад йому, а згадавши, що син вже не його, дуже заплакав. Як пройшли три годи, то зараз той бородатий і прийшов за царевичем; тільки цар випросив оставить сина іще у себе на три годи. От як пройшли іще три годи, так теє оп’ять прийшло за ним да й каже: «Що глядіте? Пришліть його мені зараз!»

На другий день цариця напекла йому на дорогу паляниць, розказала, куда іти, да ще й провела його недалеко за село; от він іде, коли дивиться — аж стоїть хатка. А вже смеркалось, так він і зайшов туда на´ ніч; а там живе П’ятінка святая. Зараз побачила його да й каже: «Здрастуй, Іван-царевич! Чи по волі, чи по неволі?» — «Ні, П’ятінко! Більше що по неволі», да й розказав, куди і чого він іде. Так вона і каже йому: «Гаразд² же, що ти до мене зайшов: я тебе научу, куди іти: там є двоє воріт, так ти не йди у ті ворота, що колком заперті, а в ті, що замком, да ще на їх стремить³ на´ткнута чоловіча голова; но ти не бійся! Тільки постукай, то за´раз ворота самі і одчиняться, тоді іди усе по дорожці, і прийдеш до води, а там побачиш: купається дванадцять сестер, да всі перекинулись уточками, і плаття їх лежатимуть на березі — усіх одинадцяти вмісті, а однієї особо; дак ти теє і возьми да й заховайся з ним. От всі сестри поодіваються да й підуть; а вона буде шукать своєго плаття, а послі скаже: озовись, хто моє плаття узяв, — тому буду матір’ю. А ти мовчи. Вона оп’ять скаже: хто моє плаття узяв — тому буду сестрою. Ти все мовчи. Тоді вона скаже: хто взяв моє плаття — того буду жінкою. От ти озовись і оддай їй плаття».

Він так і зробив. Як оддав плаття, дак та царевна і каже: «Слухай же, Іван-царевич! Як ти прийдеш до мого батька, то він буде тобі казать, щоб ти вибирав собі із нас жінку, а нас усіх поставить рядом; дивись же: усі сестри будуть дуже хороші, а на мене нашлють усяких прищів. То ти й покаж на мене, що оцю возьму! З тебе будуть усі сміяться; а ти нічо´го не слухай. Тоді оп’ять цар на другий день нас поставить, і сестри усі будуть в золоті, а я в чорному; ти оп’ять мене бери. Іще й на третій день цар нас покажеть, і ми вже усі будем одинакові; тільки ти дивись: я виставлю наперед ногу, то ти оп’ять на мене покаж. Більше вже не будуть тебе питать, і я буду твоя жінка». Як вона казала, так усе і зробилось.

На другий день кликнув Івана-царевича до себе цар. «Гляди, щоб ти мені до світа насадив такий сад, щоб ні у кого не було такого, і щоб уродилися такі яблуки, що золоте яблуко та срібне яблуко!» Так він прийшов до жінки да й плаче. Вона пита: «Чого ти, Іван-царевич, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли твій батько заказав мені таку роботу, що я й до віку не зроблю!» — «Мовчи, молись богу да лягай спать; до світа усе буде готово». Він ліг, а вона вийшла на двір, махнула платочком — набігли люди да і питають: «Чого тобі, царевно, треба?» Вона приказала, щоб до світа було усе то, що батько ні говорив. Цар вранці устав, дивиться — коли усе пороблено.